17.01.2024: Три життя - одна вічність...
Бої за Курдюмівку стали однією з найтрагічніших і водночас найгероїчніших сторінок Битви за Бахмут — битви, що увійшла в історію як символ незламності українського війська. На південь від зруйнованого Бахмута, серед розбитих дамб і понівечених залізничних шляхів, українські прикордонники разом з побратимами зі Збройних Сил України стримували навалу ворога, який намагався стерти з лиця землі не лише селище, а й саму надію на спротив.
Курдюмівка була не просто точкою на мапі. Вона стала рубежем, за яким починалася свобода. Стратегічні позиції, утримувані ціною надлюдських зусиль, не дозволили ворогу прорватися далі. Попри майже повне знищення селища, наші Захисники стояли — день за днем, метр за метром, під безперервними штурмами, в умовах, що нагадували найстрашніші піхотні битви світових воєн.
Ми не знаємо точних цифр втрат. Війна не дозволяє рахувати імена одразу. Але ми знаємо головне: сотні життів були віддані за Україну. Серед них — прикордонники, які до кінця виконали свій обов’язок, залишившись вірними присязі, побратимам і своїй землі.
Сьогодні ми згадуємо не лише загиблих. Ми згадуємо подвиг. Ми згадуємо ціну нашої свободи. І ми говоримо вголос те, що має бути почуте: ці люди стали частиною великої історії боротьби українського народу за право бути вільним.
17 січня 2024 року назавжди увійшло в історію нашої громади та всієї України як день великої втрати й незламної мужності. З відкритих джерел нам відомо про численних поранених, травмованих і, на жаль, загиблих. В той день на околиці населеного пункту Курдюмівка, під час запеклого бою проти російських окупантів геройською смертю також загинули троє відомих нам Захисників України — Юрій Бекало, Володимир Лємзяков, Богдан Сергієнко.
17 січня вони тримали оборону на вогневій позиції «Чайка». О 14:15 ворог розпочав штурм, залучивши піхоту. Штурм тривав шість годин. Шість годин пекельного бою, напруги, вогню і рішучості. Позиції було втримано, ворог був змушений відступити, завдання виконане. Проте ця перемога назавжди закарбується болем: троє вірних синів України віддали своє життя за кожен метр рідної землі, ставши нашою вічною вартою. Троє побратимів, які до останнього подиху тримали стрій і серця один одного.
Юрій Бекало, Володимир Лємзяков та Богдан Сергієнко — були нашими земляками, частиною нашої Троїцької родини. Пліч-о-пліч проходили службу, ділили хліб і небезпеку, вростали в цю землю корінням спільної боротьби.
В тому шестигодинному пеклі вони були єдиним організмом, однією сім’єю, що дихала в унісон зі своєю зброєю. Юрій, Володимир та Богдан— вони разом боронили наш спокій, разом прийняли свій останній бій і разом відійшли у безсмертя.
Їх об’єднала не присяга на папері, а спільна відповідальність за долю кожного з нас. Сьогодні вони навічно залишаються в одному строю — небесному строю захисників Троїцької громади та всієї України. Їхні імена вже не просто вписані в історію — вони викарбувані в самому серці нашої незалежності.
Низький уклін кожному. Жоден не буде забутий, бо героїзм не має прописки — він має лише ціну, яку вони сплатили разом.
Три імені. Три життя, що стали ціною нашої свободи. Ми не маємо права пам’ятати їх просто як "список загиблих". Кожен із них був сином, батьком, другом і воїном. Розпочнімо розповідь про те, якими вони були, про що мріяли і як свідомо обрали шлях захисту правди...
Розповідь про наших Героїв починаємо з наймолодшого — старшого сержанта Юрія Бекала, який попри юний вік мав серце справжнього титана та сталеву волю воїна.
Юрій народився 3 травня 2003 року на Вінниччині, у селі Кам’яногірка. У 2009 році він переступив поріг першого класу Деснянської школи, але згодом доля привела його родину до нашого Троїцького. Тут він продовжив навчання, і в 2020 році закінчив 11 клас Троїцької загальноосвітньої школи. Того ж року Юрій став студентом Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля у Сіверськодонецьку, обравши шляхетний фах на факультеті психології.
На початку 2022 року він перевівся на заочну форму навчання, відчуваючи поклик серця. 11 лютого 2022 року — фактично напередодні великої війни — Юрій свідомо підписав контракт і став на захист кордонів у лавах Державної прикордонної служби України. Він служив у Третьому Луганському прикордонному загоні імені Євгенія Пікуса, обіймаючи посаду інспектора 3 категорії. Під час повномасштабного вторгнення він був правою рукою своїх побратимів — помічником гранатометника. У свої 20 років Юрій уже мав сержантське звання — доказ його мудрості та відваги.
17 січня Юрій героїчно загинув. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. У Героя залишилися батьки, сестричка Софія та улюблена собака, яка досі чекає господаря.
Разом із Юрієм, в одному окопі, прийняв свій останній бій і наш земляк — майстер-сержант Володимир Вікторович Лємзяков.
Він народився 6 листопада 1984 року в нашому селищі Троїцьке. З 1991 по 2002 рік навчався у Троїцькій районній гімназії. Його трудовий шлях почався зі скромної посади слюсаря, але Володимир завжди прагнув більшого. Він закінчив Луганський будівельний технікум транспортного будівництва за спеціальністю «Соціальна робота». Його добре серце знайшло покликання у роботі з дітьми — певний час він працював вихователем у будинку сімейного типу.
Проте обов'язок перед країною кликав його. Після строкової служби та підписання контракту у 2007 році, Володимир пройшов крізь вогонь АТО та ООС. Символічно, що 16 лютого 2022 року він був демобілізований, але коли ворог прийшов на поріг, він не зміг залишатися вдома. У 2023 році він знову повернувся в стрій до 3-го прикордонного загону. 17 січня Володимир героїчно загинув, залишивши у глибокій скорботі дружину Юлію, доньку Діану та брата Єгора.
В одному строю з Юрієм та Володимиром боронив позицію і майстер-сержант Богдан Олександрович Сергієнко.
Він народився 20 жовтня 1993 року в Троїцькому. З 2000 по 2011 рік навчався у Троїцькій районній гімназії, а після закінчення, її з 2011 по 2012 рік проходив строкову службу. В 2013 році Богдан твердо вирішив присвятити життя захисту кордонів країни і вступив до лав ДПСУ. Брав участь у стримуванні ворога у АТО, згодом ООС, а з перших днів повномасштабної навали він мужньо боронив нашу землю на Луганщині та Донеччині, тримав оборону Слов’янська. З початку 2024 року щоденно відбивав атаки в районі Курдюмівки.
17 січня Богдан героїчно загинув. посмертно він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Вдома на нього чекали дружина Анастасія та донечка Міра. Трагедія родини підсилилася тим, що нещодавно в окупації померла його мама, так і не вклонившись могилі сина.
Цей день назавжди залишиться чорним рядком у нашому календарі. Днем болю, тиші й пам’яті. Але водночас — днем великої вдячності тим, хто, не вагаючись, віддав найдорожче заради нашої свободи.
Ми зобов’язані пам’ятати кожного полеглого героя. Пам’ятати їхні імена, їхній подвиг, їхній вибір. Бо саме ціною їхнього життя ми маємо сьогодні право жити, говорити, вірити й будувати майбутнє.
Наш обов’язок — не лише схиляти голови в дні шанування, а й щодня підтримувати тих, хто продовжує боронити Україну просто зараз. Допомагати, бути поруч, не втрачати єдності й ніколи не дозволяти забути, якою ціною виборюється наша свобода.
Пам’ять про загиблих має жити в наших вчинках, у нашій вдячності, у нашій щоденній підтримці війська. І допоки ми пам’ятаємо — вони живуть у серцях, у нашій боротьбі, у нашій вірі в перемогу.
Вічна пам’ять і вічна слава полеглим Захисникам України.
Слава Україні.
