Вірш вихідного дня: З ПОЛОНУ СИН ВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ
З ПОЛОНУ СИН ВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ
З полону син вертається додому,
Його не було майже цілий рік.
Худий, з ціпком, у кітелі старому,
У тридцять, як старенький чоловік.
Несе в руках ромашки білосніжні,
Спішить туди, де пахне молоком,
Де руки мами, лагідні й ніжні,
І сад, який садив ще юнаком.
Рюкзак важкий, він ледь його волочить,
Але іде додому, до сім'ї,
Гукає: "Мамо!" - вже не може змовчать,
А високо кружляють журавлі.
Старий Сірко підстрибує навколо,
Радіє, що, нарешті, вдома друг.
Щасливим пес не був таким ніколи,
Обнюхує та бігає навкруг.
Присів солдат на лавці біля дому
І сльози покотились по щоці.
У горлі щось підперло, ніби комом,
Той біль зажав так міцно в кулаці.
Старенька мати двері відчинила,
Кричить: "Синочку, рідний, ти живий!"
На землю опустилась і зомліла:
Не було вже у матері надій.
А син її до себе пригортає,
Тепло своє для рідної беріг.
Бо знав, що вдома ненечка чекає,
Коли синочок ступить на поріг.
У погляді її застигла радість,
З очей текла солоная сльоза,
Тепер не страшно їй зустріти старість,
Спасибі, Боже, що на небесах!
Сиділи так і плакали до ранку.
Той кітель, що із запахом війни,
Лишив його на маминому ґанку,
Він дочекався вільної весни.
Сидів сумний, не вірилось хлопчині,
Що той полон залишився десь там.
На згадку - рани, що болять на спині,
І на лиці від катування шрам.
Автор: Ольга Киця 
